Наші ліві – якісь “ліві”, Наші “праві” – геть неправі(с)Я circa 200X

[xobbit]

 

Шокуючі результати дослідження з прав людини ймовірно знову масово зігнорують, як неодноразово траплялось із соцопитуваннями перед виборами, або іншими науковими фактами, які не підтверджували ідеологію чільників українських політсил. Це не унікально – вже у США мільони витрачаються на пропаганду “пласкої Землі”, та усе-таки вона обертається :)

texty.org.ua/pg/article/Oximets/read/80599/Ukrajinci_plutajut_prava_ludyny_z_mozhlyvistu_zhyty 

Україні ж ін’єкція реальності не завадить: націоналізм на наших теренах так і не перейшов у лідери інтелектуального руху, і хоч ми вижили понад 20 років від проголошення незалежності, на відміну від держав міжвоєнної доби, але розвиток наш відстає від решти східної Європи, крім Молдавії(яку було скалічено сепаратистськими утвореннями від самого початку).

 

Бачу 3 чинники цього, та сподіваюся, що ми лише запрягаємо подовгу, а от поженемо вже швидко, щойно їх подолаємо. Отже:

1)

Галичина – не П’ємонт, а музей під відкритим небом, тож не можна на неї постійно озиратися, бо усі частини Неньки – рівні. Кожні чергові вибори демонструють зростання про-українських настроїв виборців, які дійсно поширюються із Заходу щосхідніше, але це – не бактерія, яка мутує аби вразити якнайбільше носіїв, а наслідок “кількості поживних речовин”: зокрема, УПА героїчно билися проти окупантів ляхів, німців та СРСР не тому, що українці там – найщиріші. Це спростовується фактами походження бійців УПА зі Східної, долучення до неї євреїв, росіян тощо (навіть серед засновників та керівництва) ще з початку визвольних змагань.

Просто режим окупантів спочатку замість розстрілів та Сибіру застосовував канчуки та примітивнішу пропаганду. Понад 150 000 знищених прибічників УПА – це трагедія, гігантських масштабів для Європи, та на жаль, це дорівнює втратам від підриву ДніпроГЕС, і у десятки разів менше за втрати Східної за час окупації 1917-1991.

До більшовизму кількість українців була більшою за росіян. Повернення ЗУ додало 3,5 мільонів, але нас разом удвічі менше, ніж за царату, отже шлях до перемоги має починатися із взаємного замирення та об’єднання на засадах взаємоповаги та солідарності. Мовнюки та решта срачів починаються від того, що у місті де вважають, що “мущщина ну ви вопше” є кращим за “щоб я так жіл”. “Львів та Київ – Душа та Серце України” величезними літерами написано на паркані, утім мозку – не помічено. І це повинно лякати під час війни, бо якщо ворог переріже нас по одному, буде вже пізно волати що “і так можна було”?

2)

ЗУ – це не сама Галичина, а ще за/при/карпаття та Буковина з Волинню, й усі вони мають відмінності, незважаючи на (п. 1) що їх об’єднує. Зокрема – Волинь менше 20 років прожила у Європі, з часу її виходу з-під царату, отже у час, коли Бандера закликав змагатися “За нашу та вашу свободу”, тамтешній польовий командир розпочав геноцид польських загарбників цілковито за Т. Бульбою. Німці перед жертвами Голокосту вибачилися, незважаючи на те, що не усі були винні, та й не усі жертви – янголи, але Україна перед поляками – ні. Добре що хоч на волиняк не залишили цю відповідальність – отже годі стверджувати нібито “європейськість” навіть Західної.

Львів був видатним центром української культури – якщо ви бачили там вулицю “Руську”, то її співвідношення до решти історичного центру вказує дійсний % наших до Європейців там до війни. Більш з тим: коли німець І. Франко з прибічниками вимагали у Віденському університеті викладання українською, у Львівському універі маса “русинів” вимагала його скасування за “непрестижність”. Це – не приниження, а констатація напрямку до руху з внутрішнього концтабору. Ще до Майдану я зустрічав людей, які ніколи не перетинали Збруча. За статистикою лише 5% українців бачили іноземні держави...

Селяни, які зайняли спустошені кам’яниці Львова, привезли з собою живу народну традицію, але ще чимало років знадобиться, аби вона зробилась повноцінно урбаністичною: за усіма ознаками, на кшалт толерантності чи ксенофобії, на жаль саме галичани – позаду. Проте вони мають щирість та ґречність, але у порівнянні з Буковиною відчувається їх брак у відношенні до “ворогів”. На жаль, війна та спроби держперевороту збоку “східних” сил підсилили цю ворожість, але ж усі війни мають закінчуватися?

3) Мені важко стверджувати, чи є 2 пункти вище критично поганими для України у сучасному світі, та з якою швидкістю та до якої межі мусять сягати модерні перетворення, але ж вони обумовлюють чільну проблему, яка вже здатна нам зашкодити здобути перемогу у сьогоденній Війні: це “дитяча хвороба лівизни”.

За СРСР пропаганда націоналізму існувала: видавалися переклади будь-яких “революціонерів”, якщо ті не вступали у конфлікт із більшовиками, більш з тим – був культ “народно-визвольної боротьби”. Шанували не тільки “пролетарського” Шевченка, а й “біблію голландських фашистів” “Тіль Уленшпігель”, та віршики Че Гевар та решти “гарсіохлорка” – незалежно від художньої якості, аби – якнайкривавіше боролися з “баригами”. Революція – як самоціль, боротьба – за будь-яку ціну! Не диво, що наші націоналісти на підсвідомому рівні насотувалися отрути непримиренності. Ще погіршувало ситуацію, що з 19 сторіччя, коли виник лівий рух, водночас розвивалися й нації у сучасному розумінні, тобто – політики, які сформували політику революції та визвольних змагань початку 20 сторіччя переважно були соціалістами – від демократичних галичан до анархіста Махна. Але ж анархісти та ліві мають бути інтернаціоналістами? Та ну: Махно люто нищив німецькі колонії, утім заявляв про любов до… австріяків.

По З/УНР визвільний рух застосовував соціалістичних елементів щобільше: кооперація на Галичині, згодом – націонал-соціалістичний підхід до фашизму як шляху розбудови “міцної” держави… Тільки поразка та еміграція вилікували частку націоналістичного руку: у США сформувався “3й шлях” УПА (та менші фракції “українського конгресу”) прийшли до “двійкарів”, які ставили демократію поперед про-фашистських мрій як колаборантів ОУН-М так й інтегральних ОУН(б).

Українству властиві затятість та індивідуалізм, отже по незалежності 1991 далеко не усі націоналісти постали на демократичні засади. Більш із тим – сусідня Росія із найбільшою у світі кількістю фашистів, та наполегливими зусиллями ФСБ до інфільтрації їхніх лав, та поширення впливу крайне-правих поза її кордонами, призвели до “повторного зараження”. Пригадую, як у 90х до Одеси прибули скінгеди “з Пітєра” які перегорнули світогляд наших нечисельних правих спершу запитанням “А що ви читаєте?”, а згодом – і тонами(!) відповідної літератури.

У офіційній політиці в той час ФСБ зліквідували (як колись Л.Ребета) спочатку лідера націонал-демократичного Руху В. Чорновола, а згодом – розкололи та знищили його організацію. На жаль, вже понад десяток років право-демократичної альтернативи немає, лишається сподіватися що час та Євроінтеграція виправлять ситуацію до того, як “ми на горє усім буржуям світову пожежу раздмухаємо”.