xobbit

Хлопець спитав російського дипломата, що їм робити далі, і, отримавши
вказівку, повів колону до пам’ятника Воронцову... “Такої мови, як
українська, не існує”... Убивцю Чайки можуть прибрати замовники...

У середині квітня в Одесі загинув студент місцевого університету
Максим Чайка. Хлопця вбили ножем в центрі міста. Версії того, що
сталось, виявились дуже різними. За однією – це була банальна бійка.
За іншою – антифашисти захищались від неонацистів, які напали на них.
Ще за іншою – активісти української патріотичної громадської
організації загинули від рук агресивних проросійських бойовиків. Що
насправді відбулось в Одесі? Було це вбивство випадковим чи
спланованим? Хто стоїть за ним, якщо вбивця діяв свідомо?

Дві правди про «побутове» вбивство

Спробуємо відтворити події того квітневого вечора, чи навіть ночі.

До міліції надійшов виклик, повідомили про бійку за участю групи
юнаків. Сутичка була справді жорсткою і кривавою, міліція затримала
кількох хлопців, з однієї сторони, двоє з іншої стікали кров`ю. І
невдовзі, по дорозі до лікарні, один з них, 21-літній Максим Чайка,
помер.

Правоохоронці Приморського РВВС міста відразу ж спробували «списати»
убивство одного студента та ножове поранення іншого на п’яну сутичку,
висловлюючись протокольною мовою, побутове вбивство. Але чим більше
аналізувати обставини, первісна версія про “побутовість” виглядає
чимраз менше вірогідною.

З одного боку, в сутичці брали участь члени так званої “Антифи”, або
руху “Антифашистское действие”, у яких були ножі і травматична зброя.
З іншого боку – хлопці з громадського руху “Слава і честь”, яких було
менше і які не мали зброї. Отож щонайменше кілька озброєних проти
трьох-чотирьох неозброєних. При цьому міліція, як не дивно, встигла
затримати майже всіх, окрім того, на кого падає підозра у завданні
смертельних ударів.

І тут ми бачимо діаметрально протилежні версії сторін.

За свідченнями “антифашистів”, опублікованими на сайті «Антифи»,
увечері 17 квітня «на п`ятьох антифашистів напали 15 членів «Січі»,
очолюваних Чайкою, і якби вони не чинили опору, то в морзі цілком міг
опинитися хтось із них». Мовляв, «підопічні Максима Чайки відомі як
ярі антисеміти і неонацисти, а організація «Січ», членом якої був
загиблий, брала участь у вуличних акціях...» Базуючись на цій версії,
активісти одеської «Антифи» звернулися до правоохоронних органів з
вимогою "всестороннього розслідування інциденту і підтвердження факту
необхідної оборони з боку антифашистів". Чи не найцікавіше, однак, при
цьому, що “антифашисти”, на яких було вчинено, за їхніми словами,
напад, не навели жодного факту щодо жертв одеських «неонацистів».

Рух «Слава і Честь» не опублікував своєї версії. Але вона постає,
скажімо, із розслідування місцевого видання «Ехо», близького до Партії
регіонів (погодьтесь, важко назвати “регіоналів” особливими
прихильниками проукраїнських організацій). “Ехо” спробувало
«реставрувати» шокуючу трагедію на основі зустрічей
журналіста-аналітика з представниками сторін-опонентів. Аналітик
видання виклав позицію «антифашистів», у тому числі навів твердження,
нібито вони «просто оборонялися». Але при цьому помітив явні
нестиковки з достовірним фактажем. Натомість, за викладеною “Ехом”
версією студентів-«січовиків», увечері 17 квітня «на них із засідки
накинулися з ножами й травматичними пістолетами «антифашисти» – напад
був несподіваним, Максима вбили цілком свідомо. Свою прихильність до
фашистської ідеології «січовики» категорично заперечують, іменуючи
себе молодими патріотами, а опонентів – хуліганами й скінхедами, що
спрямовуються «довгою рукою Москви».

Версія “антифашистів”, змушене було визнати “Ехо”, вельми «погано
узгоджується з тим, що убитий зазнав двох поранень. “Якби було одне
поранення, спричинене чистою самообороною, його можна було б ще якось
пояснити. Але їх було двоє. Звичайно, в запалі бійки може трапитися
багато що, проте й одного поранення було б досить, щоб зупинити
супротивника… Так само слабо віриться, що після поранення одного
(«січовика». – Авт.) напад продовжився».

А ось як постає те, що сталося, з короткого інтерв’ю зі
шпиталізованим другом Максима Андрієм Дзебаном, який, виявляється, не
входив до «Січі». За його словами, у руках декого з п`яти-шести
нападників із «Антифи» були ножі та пневматична зброя. «Я відразу
отримав удар кулаком в обличчя, – згадує Дзебан, – а потім у потилицю
і спину, після чого «штрикнули» ножем… Я ще побачив, як Максим з
другом відбігають, і кинувся до них. Максим зробив два кроки і впав…»

Зараз достовірно встановлено: машина швидкої допомоги прибула за
викликом не через 20, за що докоряли медикам недруги Максима, а всього
за 8 хвилин. Не медики забарились – професійними виявились удари
ножем. Так само мало гармоніюють з дійсністю твердження, нібито
представники «Січі» напали на членів «Антифи», які мирно відпочивали
на лавці, – насправді поряд з місцем убивства просто немає лавки…

Андрій Довгань
Андрій Довгань
Отже, багато що вказує на те, що це було скоріше вбивство, аніж проста
випадковість як наслідок “вуличних війн” чи п’яних “розборок”. При
цьому підозрюваного у вбивстві, попри те, що його особу було відразу
встановлено, чомусь не дуже ефективно розшукує міліція, всупереч заяві
глави МВС про очікуване затримання протягом найближчих днів. Принаймні
не видно розклеєних на видних місцях фотографій підозрюваного, не
передають їх телекомпанії, не поширюють газети, як бувало раніше в
Одесі в подібних випадках. Дійшло до того, що одне з одеських видань
опублікувало фото розшукуваного – 24-річного Андрія Довганя і власними
силами організувало телефон «гарячої лінії», гарантувавши анонімність
і винагороду тим, хто може допомогти слідству.

Сам Андрій Довгань, оголошений у розшук, – людина відома в місті, так
само, які і Максим Чайка. Нерідко брав участь у спільних акціях
молодіжних комуністичних структур, помічали групу вуличних бійців
«Антифи», в тому числі Довганя, і серед учасників акцій непримиренних
опозиціонерів-«вітренківців», партійців «Родини», місцевих
«баркашовців» та інших груп, що проводять акції під російским
триколором і не приховують промосковської політичної орієнтації.

При цьому одна з одеських газет після безуспішних багатоденних пошуків
Довганя оприлюднила гіпотетичну версію, що його вже може не бути в
живих.

«Якщо вбивство Максима Чайки було сплановане (а цьому є непрямі
докази) і мало замовний характер, то після хвилі обурення
громадськості, публікацій у ЗМІ і реакції на це Президента і глави МВС
організатори злодіяння можуть зробити кроки до того, щоб узагалі
«прибрати» підозрюваного в цій кримінальній справі», – припустила
газета «Свободная Одесса». З іншого боку, соратники покійного
заприсяглись, що в разі бездіяльності міліції самі знайдуть і фізично
знищать активіста одеської «Антифи».

Утім, глава Одеської облдержадміністрації Микола Сердюк заявив, що є
підстави вважати підозрюваного живим і додав: «Триває оперативна
робота щодо виявлення його місця перебування». Мовляв, установлено
канали, відомі люди, що пробували йому допомогти виїхати з Одеси, а
також підготували, як кажуть, теплі речі й гроші. З огляду на те, що
підозрюваний має намір перетнути кордон, його «попереджено через
оперативні канали, що краще добровільно здатися правоохоронним
органам».

Відверто кажучи, цікаво, хто і з ким веде такі діалоги, однак
насправді мало схоже на те, що Довгань прийме запрошення зустрітися зі
слідчим у камері місцевого СІЗО. Надто для багатьох, скидається, він
уже може бути зайвим свідком.

Але, зрештою, це лише, так би мовити, кримінальні “нестиковки” версії
про самооборону “антифашистів” від нападників-«неонацистів».

Чиї прапори гріють вуличних бійців одеської «Антифи»

Щоб спробувати зрозуміти, що реально відбулося в Одесі, не менш
важливо поглянути на політичне тло подій, відчути настрої південного
міста, конфліктні та проблемні вузли.

Сказати, що Одеса непросте, у політичному та громадському сенсі, місто
– нічого не сказати. Тут мешкають, згідно з переписом, понад 61%
етнічних українців, 29% росіян, чимало інших представників націй та
народностей. 46% жителів вважають державну мову рідною, а ще 42%
віддають перевагу російській. Важко сказати, що місто більш-менш
монопольно “тримає” якась політична сила. На відміну від Західної
України чи Донбасу, де електоральні симпатії виражені досить чітко, в
Одесі немає вираженої “керівної та спрямовуючої”. При цьому в
бізнесовому плані Одеса може скласти конкуренцію столиці, і не лише їй
– портове місто має колосальні можливості, потужні фінансові потоки.

Грубо кажучи, за Одесу йде перманентна боротьба. І в цій боротьбі
молодь як найдинамічніша і найбільш підвладна впливу категорія стає
помітним об’єктом боротьби. За неї в першу чергу і змагаються “дорослі
дяді-політики”. Причому зараз, як виглядає, у хід пущено всі можливі
засоби.

Чи не найболючіший, конфліктний нерв – мовне питання, що невпинно
підживлюється певними силами і їхніми ЗМІ, і взагалі лінія “українське
– російське”. Ні, власне, толерантні й не позбавлені славнозвісного
почуття гумору, одесити аж ніяк не схильні до ворожнечі. Зі здобуттям
незалежності українська мова, культура потроху входить у життя міста,
де колись почути українську мову на вулицях було великою диковинкою.
Приміром, цього року більш як дві третини випускників одеських шкіл
виявили бажання здавати тести українською мовою, а загалом, як уже
мовилось, половина жителів вважають українську рідною мовою. Та, на
жаль, багато кому такий розвиток подій, як то кажуть, вельми “не в
тему”.

Запитаємо себе, наскільки реальна така картина: українські
націоналісти, голосно вигукуючи щось на кшталт “Смерть москалям!”,
ганяють по Дерибасівській чи іншими вулицями Одеси “русскоговорящих”
одеситів-ровесників? І навпаки – наскільки реально те, що українська
мова чи українська вишиванка, особливо в якомусь “тусовочному” місці,
викличуть роздратування, кпини, глум і навіть ненависть?

Звісно, будь-який із цих варіантів – зло, але мусимо дивитися правді у
вічі: якщо перше зло видасться комусь з одеситів зі сфери маячні,
абсурду, то друге, на жаль, виключити не можна, і видається воно куди
реальнішим. А найгірше, що останнім часом інтегруються певні сили,
передусім пов’язані з партією «Родина», «Єдіною Одєссою», «Єдіним
отєчєством», які не шкодують коштів і зусиль, аби синонімом слова
“українське” стало поняття “вороже” – починаючи з державності й
закінчуючи мовою та культурою. Однак ставка на зрусифіковану
українську більшість, як свідчить наведений фактаж, явно
безперспективна. Чи не тому, як зауважила одна з місцевих газет, на
підконтрольному лідеру «Родини» телеканалі «АТВ» почали дедалі частіше
рекламувати діяльність так званих «червоних скінхедів», а на одеських
акціях під червоними й російськими імперськими прапорами з’явилися
вуличні бійці «Антифи»?

Монтування криміналу в політику – одеське ноу-хау?

На переконання директора Інституту трансформації суспільства Олега
Соскіна, що тривалий час досліджує різні аспекти соціально-політичного
життя Одеси, у нинішній ситуації владі треба «називати речі своїми
іменами – відверто говорити про події, що відбуваються, і фактори, що
їх зумовлюють, – незалежно від політичного забарвлення».

Експерт вважає, що «ситуацію в місті розжарила діяльність певних
осіб”. Зауважте, – сказав він, – я не кажу, що вони, ці особи,
безпосередньо причетні до вбивства, але останнім часом вони точно
формують атмосферу ненависті й агресії до всього українського в Одесі.
Ну а молодь – це, як мовиться, горюча суміш. Їм тільки сірника кинь –
одні в той бік, інші – в протилежний. Замість того, щоб налаштовувати
людей на спокій, терпимість, толерантність і безконфліктність, такі
люди й підконтрольні їм структури формують злість, ненависть, гнів –
ось вам і результат».

Колишній лідер одеського Українського братства Андрій Юсов, проти
якого міліція свого часу на замовлення влади навіть кримінальну справу
сфабрикувала, але за браком доказів змушена була закрити, переконаний,
що «поза сумнівом, убивство Максима скоєно з політичних мотивів».

Акція руху «Слава і Честь» в центрі Одеси
Акція руху «Слава і Честь» в центрі Одеси
Щоб збагнути підґрунтя конфлікту, який обірвав життя
студента-четвертокурсника, треба повернутися щонайменше у спекотний
липень 2008-го. Тоді група молодих уболівальників клубу «Чорноморець»,
серед яких були Олександр Степанюк, Максим Чайка та інші, вирішила
долучитися до участі у відзначенні 100-річного ювілею Романа Шухевича.
Під час підготовки й виник задум ініціювати неформальний рух «Слава і
Честь», учасники якого прагнули бути вірними справі, за яку поклав
життя Шухевич. Перш за все організували спільно з активістами ідейно
близьких організацій Марш на честь головнокомандувача УПА в центрі
міста, що, безперечно, не могло залишитися поза увагою представників
так званих «лівих» і проросійських сил міста-мільйонника.

Своєрідною відповіддю на цю акцію під гаслом «Герої не вмирають!»,
співорганізатором якої був студент відділення журналістики Чайка, і
став невдовзі, як вважають, брутальний хуліганський напад групи
проросійськи налаштованих молодиків на офіс об’єднання «Просвіта» – з
пострілами з травматичної зброї по банеру «Просвіти», закиданням його
помаранчевою фарбою, спалюванням манекенів і прапорів УПА на тротуарі
Пушкінської вулиці, вигуками через мегафони: «Одесса – русский
город!”, «Бандеровцы – вон из Одессы!» І, що найбільше вразило лідера
місцевих «просвітян» Олександра Степанченка, – прибулі наряди міліції
нікого не затримали, не притягли до відповідальності. Утім, якби й
було віддано таку команду, не так просто, як вважає Степанченко, було
б її виконати – координував діяння групи нападників не хто інший, як
тодішній голова депутатської групи «Родина» в міськраді Ігор Марков,
якого оточували близько десятка кремезних охоронців та помічників.
Зауважимо: то була вже друга гучна хуліганська акція, яку очолив
екс-депутат Марков, власник сміттєзбиральної фірми «Союз» і
будівельного «Славянского альянса». Перший жорстокий напад на
політичних опонентів – місцевих «просвітян» та активістів «Свободи» –
він скоїв з групою охоронців та політичних однодумців з «Єдіного
отєчєства» двадцятьма днями раніше на площі перед будівлею
облдержадміністрації. Чотирьох побитих, заюшених кров’ю демонстрантів
через чверть години було шпиталізовано, а «родинці» спокійно сіли в
мікроавтобуси й покинули площу. І хоча згодом телекомпанія «Новая
Одесса» демонструвала репортаж з кривавого побоїща, на якому чітко
видно, як особисто Марков, його треновані охоронці нападають і б‘ють
мирних демонстрантів, місцеві правоохоронці як тоді, так і зараз
удають, ніби нічого особливого не трапилось. Розслідування карної
справи тягнеться майже два роки. Згодом Марков стає фігурантом нової
карної справи, а його охоронці, що фігурують і в інших кримінальних
справах, скоюють напад і завдають тілесних ушкоджень уже самим
правоохоронцям. Однак облпрокуратура все спускає «на гальмах»…